Все частіше ми не могли знайти двох повних днів щоб поїхати в гори. Тоді ми намагалися виїхати якомого ближче до вечора – зайти до місця ще за світла, розвести ватру, виспатися посеред лісу у своїй маленькій фортеці.

Так було і тепер. Хотілося швидше добратися до Манявського водопаду, бо вже було і так пізно, хотілося виспатися щоб зранку взятися до справи яку давно запланували. Ні перше, ні друге не получилося. Пересадки, машини, недільна манява – дівчатка на каблучках ідуть болотами на дискотеки, п’яні товариства.

Так добре почуватися у рівні з лісом – за 20 хв кипить вода, за хвилинку другу кава, сніданок. Правильний і комфортний одяг, хороший спальник. Сусіди ж наші – мерзли під коциками, щохвилини просили ліхтарик. Кожному своє, і в тих їхніх кроках теж багато успіху.

І тут головне – почалися пошуки місця, де можна полазити. То там то там, думали буде легше. В око попав граб що праворуч від водопаду – до нього потрібно було добратися. В такі моменти починаєш цінувати життя. Думати кожний крок, періодично страхуючи себе до дерев. Багато часу пішло і сил, але страховку ми натягнули. Перші каміння, перші метри. Брязкіт металу карабінів, облягаючи системи, і купу линви. На голову вічно падає, як не каплі води то болото з роками недоторканної скелі. Вічна мокрота – так ми пробували себе, так ми вар’ювали, знаючи шо можна наробити дурниць…

Ось так прокладалися маршрути незнаних подій майбутнього.