Так ми підписували кожен чорновичок. Місяць на сході прориваючись через морози, мокрі ноги, важкі вечори та ранки, болота та купу роботи. А одного разу 30 секунд могли перевернути все з ніг на голову - з лобового скла спостерігали як перекидається вантажний камаз, несучись нам назустріч. Напевно ми комусь все таки потрібні в цьому житті
На сході, замучено сідати вечеряти. Руки, хоч і
старанно помиті, все одно пахнуть нафтою. Напевно все таки пахнуть, якісь інші.
Так гарно виблискує золота обручка кремезного нафтовика в замащеній спецовці за
сусіднім столиком. Кожну хвилину сам за себе. Тисячі кілометрів на колесах.
Під вечір вийти на ґанок. Притулитися до дерева, дивитися захід сонця, читати в той час якогось франківського письменника. Захід сонця… шо не клацни на фотоапарат – все якийсь маленький шедевр....